English /
한국어 /
Español /
Українська
Toward the Commons of Earth-Interest
Jun Hoshikawa
Just as I was about to set to work on this essay, my old friend who has long lived in Canada had her daughter tell me about the “Japanese Canadian Legacy Trail.” “Legacy” usually translates as inheritance, and “trail” as a mountain path or promenade; in this case it refers to a newly created trail of about 60 km that—looking back on the historical fact that, during the Second World War, more than 22,000 Japanese-Canadians living on the Pacific coast of British Columbia in western Canada were forcibly relocated to inland internment facilities—winds through mountains and lakes to visit places connected with the internment: roadside farms, museums, exhibitions by local residents, and more (1). This, I am told, was selected for the BBC’s “Top 20 Places to Visit in the World in 2026.” While I now and then turn my thoughts to the similar Japanese internment camps in the United States, I am ashamed to say that Canada’s were news to me.
“Peace Building” has, I think, three phases: past, present, and future. The effort above is a fine example in which the settling, reconciliation, and remembrance of the past are well embodied in the form of a trail, and the present experience of visiting promotes the future deterrence of war. Still, it took eighty years to get there, and the belligerent nations, Japan included, committed all manner of wrongs. And the lessons of history are, unfortunately, not fixed; let your guard down and they are forgotten, and the wrongs are repeated (with different elements and conditions, of course).
Lately I have become interested in “negative capability.” The term had entered my eyes and ears some time ago, but I paid it little attention, thinking “what on earth is that?” However, when I happened to read a dialogue between two researchers (2), I realized it is close to the “power to withhold definitive judgment” that I myself have been acquiring with age. It is nothing to boast of; rather, with a “rueful feeling,” steeped in pain and self-admonition, I dimly noticed that it could also have a constructive use.
Take Russia’s invasion of Ukraine, the great difficulty of these past years. Pro-Russian discourse and analysis run so deep that merely writing “invasion” draws furious rebuttal, and my own commonsense view—that “a permanent member of the UN Security Council should not invade a neighboring country by force,” or that “a nuclear power that has ratified the Non-Proliferation Treaty must not threaten with nuclear weapons”—is nearly drowned out by voices saying, “The ones at fault are NATO’s eastward expansion; it’s a proxy war the West is making Ukraine fight.” Apart from being the largest disaster area of the Chernobyl (Chornobyl) nuclear accident, Ukraine was a country about which I had almost no knowledge; in the months after the invasion I consulted close to a hundred sources, and my own understanding (3) is unshaken—but as it was, after all, hurried study, and as there are too many fakes in both information and in images and video to settle the question of true or false, I have no appetite for argument. In the end, while lending an ear to diverse opinions, without concluding that “my own view is correct,” I try to listen for the voices of critical citizens who, in any society, resist the corruption and runaway behavior of power. That is, the voices of people engaged in the very actions I myself would take were I in that society. The same goes for the recent situation in Venezuela.
That said, “withholding judgment” is hard to distinguish from indecision or the abandonment of dialogue. In the Ukraine case too, falling completely silent serves nothing but Putin-Russia’s purposes. Yet when group meets group, or nation nearly collides with nation, setting aside absolute conclusions for a moment and lending an ear to diverse voices can become a chance to move the situation forward. And negative capability, like fermentation, may help brew new insight that transcends the definitive. Has not negative capability long been the royal road of fine diplomacy?
Finally, the key to a constructive “power to withhold judgment” is, I think, shelving narrow calculations of gain and loss. Private interest, of course, but also the plausible-sounding “national interest” warrant caution. As earthlings who transcend borders, with thought and action that protect the commons of “Earth-interest,” I want to connect to a peace of the twenty-first century—one that otherwise seems about to run history in reverse.
Jun Hoshikawa
Jun Hoshikawa has lived on Yakushima since 1982. While working on a wide range of authored and translated books, he served as Executive Director of the international environmental NGO Greenpeace Japan, and is currently Representative Director of the public interest incorporated association Act Beyond Trust. His major works include Tamasai (Nanpō Shinsha), Democracy of the Soul (Tsukiji Shokan), and Sailor of the Stars (Gentosha). He co-authored Hisen (Non-War), supervised by Ryuichi Sakamoto (Gentosha), and his translations include P. Underwood’s The Walking People (Shoeisha) and J. Lovelock’s The Ages of Gaia (Kosakusha). He supervised the translation of A. Yablokov et al.’s Chernobyl: Consequences of the Catastrophe for People and the Environment (Iwanami Shoten), among others.
지구익이라는 커먼즈로
호시카와 준（Jun Hoshikawa）
이 원고에 막 착수하려 할 때, 오래 캐나다에서 사는 옛 친구의, 그 따님으로부터 “일본계 캐나다인 레거시 트레일”에 대해 들었다. 레거시는 유산, 트레일은 등산로나 산책길이 단골 번역어이지만, 이 경우, 제2차 대전 중, 캐나다 서부 브리티시컬럼비아주의 태평양 연안에 살던 일본계 2만 2000명 이상이, 내륙의 수용 시설로 강제 이주당한 역사적 사실을 돌아보며, 산과 호수를 누비어 연도의 농장, 박물관, 지역 주민의 다양한 전시 등, 수용에 관련된 장소를 도는 약 60km의 신설 트레일을 가리킨다（1）. 이것이 영국 BBC의 “2026년에 세계에서 가고 싶은 곳 베스트 20″에 선정되었다고 한다. 미국의 동일한 일본인 강제 수용소에 대해서는 때때로 생각을 보내면서도, 캐나다의 것은 부끄럽게도 처음 들었다.
“평화를 만든다=Peace Building”에는 과거·현재·미래의 3가지 단계가 있다고 생각한다. 위의 노력은, 과거의 청산과 화해와 기억이 트레일이라는 형태로 잘 구체화되고, 현재의 방문 체험을 통해, 미래의 전쟁 억지를 촉진하는 좋은 예일 것이다. 그러나, 거기까지 80년이 걸린 셈이고, 일본을 포함한 전쟁 당사국들은 갖가지 잘못을 저질렀다. 그리고 역사의 배움은, 유감스럽게도 고정적인 것이 아니라, 방심하면 잊혀, 잘못도 반복된다（물론 다른 요소나 조건으로）.
최근, “네거티브 케이퍼빌리티”가 신경 쓰인다. 말은 얼마 전부터 눈과 귀에 들어와 있었지만, “그게 뭐야?”라며 별로 주의를 기울이지 않았다. 그러나, 우연히 두 연구자의 대담 기사（2）를 읽고, 내가 나이와 함께 익혀 가고 있는 “단정을 보류하는 힘”에 가깝다고 납득했다. 자랑할 만한 것은 아니고, 이른바 “면구스러운 마음”으로, 괴로움도 자계도 담아, 또한 건설적인 사용법이 있을 수 있음을 어렴풋이 깨달았던 것이다.
요 몇 년의 난제인 러시아의 우크라이나 침공을 예로 들어 보자. “침공”이라고 쓴 것만으로 맹렬한 반론을 받을 만큼 러시아 쪽의 언설·분석이 뿌리 깊게, “유엔 안보리의 상임이사국이 이웃 나라에 무력 침공해서는 안 된다”거나 “핵 비확산 조약을 비준한 핵보유국이 핵무기에 의한 위협을 해서는 안 된다”는 나의 통념은, “잘못은 NATO의 동방 확대이며, 서구가 우크라이나에 시키고 있는 대리 전쟁이다”라는 목소리에 묻혀 버릴 듯하다. 체르노빌（초르노빌） 원전 사고 최대의 피해지인 점을 빼면, 거의 지식이 없었던 우크라이나에 대해, 침공 후 수개월간 100가까운 자료를 살펴, 나름의 이해（3）는 흔들리지 않지만, 어쨌든 벼락치기 공부인 점과, 정보든 영상이든 가짜가 너무 많아 진위의 결말이 나지 않기 때문에, 논쟁할 의욕이 일지 않는다. 결국, 다양한 의견에 귀를 기울이면서, “자기의 견해가 옳다”고 단정하지 않고, 어느 사회에서나 권력의 부패나 폭주에 저항하는 비판적 시민의 목소리를 듣고자 하고 있다. 즉, 자기가 그 사회에 있었더라면 취했을 행동에 종사하는 사람들의 목소리이다. 이것은 최근의 베네수엘라 정세에 대해서도 같다.
그렇다 해도, “단정의 보류”와 우유부단함이나 대화의 포기는 구분하기 어렵다. 우크라이나의 예에서도, 완전히 입을 다물어 버리면 푸틴=러시아의 뜻대로일 뿐이다. 그러나, 집단과 집단, 나라와 나라 등이 부딪치려 할 때, 절대적인 단정을 일단 내려놓고, 다양한 목소리에 귀를 기울이는 것은 사태를 앞으로 진전시키는 계기가 될 수 있다. 또한, 네거티브 케이퍼빌리티는 발효와 비슷하여, 단정을 넘어선 새로운 통찰의 양조에 도움이 될지도 모른다. 예부터, 네거티브 케이퍼빌리티는 뛰어난 외교의 정도가 아니었을까.
마지막으로, 건설적인 “단정 보류력”의 열쇠는 좁은 손익의 보류라고 생각한다. 사리사욕은 물론, 그럴듯한 “국익” 등에도 주의가 필요하다. 국경을 넘은 지구인으로서, “지구익”이라는 커먼즈를 지키는 사색과 행동으로, 인류사를 역주행할 듯한 21세기의 평화로 잇고 싶다.
호시카와 준（Jun Hoshikawa）
1982년부터 야쿠시마에 거주. 폭넓은 저역서를 다루는 한편, 국제환경 NGO 그린피스 재팬 사무국장을 거쳐, 공익사단법인 액트 비욘드 트러스트 대표이사. 주요 저서로는 『타마사이』（남방신사）, 『혼의 민주주의』（쓰키지서관）, 『별의 항해사』（겐토샤）, 사카모토 류이치 감수 공저 『히센（비전）』（겐토샤），역서로 P. 언더우드 『1만 년의 여정』（翔泳社）, J. 러브록 『가이아의 시대』（공작사）, 감역으로 A. 야블로코프 외 『조사 보고 체르노빌 피해의 전모』（이와나미쇼텐） 외.
Hacia los bienes comunes del interés terrestre
Jun Hoshikawa
Justo cuando me disponía a empezar este ensayo, una vieja amiga que vive desde hace mucho en Canadá hizo que su hija me hablara del “Japanese Canadian Legacy Trail” (Sendero del Legado Japonés-Canadiense). “Legacy” suele traducirse como herencia, y “trail” como sendero de montaña o paseo; en este caso se refiere a un sendero recién creado de unos 60 km que —recordando el hecho histórico de que, durante la Segunda Guerra Mundial, más de 22.000 japoneses-canadienses que vivían en la costa del Pacífico de la Columbia Británica, en el oeste de Canadá, fueron reubicados por la fuerza en instalaciones de internamiento del interior— serpentea entre montañas y lagos para visitar lugares vinculados al internamiento: granjas al borde del camino, museos, exposiciones de los vecinos, y más (1). Esto, me dicen, fue seleccionado entre los “20 mejores lugares del mundo para visitar en 2026” de la BBC. Aunque de vez en cuando dirijo mis pensamientos a los campos de internamiento japoneses similares en Estados Unidos, me avergüenza decir que los de Canadá me resultaron una novedad.
El “Peace Building” (la construcción de la paz) tiene, creo, tres fases: pasado, presente y futuro. El esfuerzo anterior es un buen ejemplo en el que el saldar, reconciliar y recordar el pasado se encarna bien en forma de un sendero, y la experiencia presente de visitarlo promueve la disuasión futura de la guerra. Aun así, llegar hasta ahí tomó ochenta años, y los países beligerantes, Japón incluido, cometieron toda clase de errores. Y las lecciones de la historia, por desgracia, no son fijas; baja la guardia y se olvidan, y los errores se repiten (con elementos y condiciones distintos, claro).
Últimamente me interesa la “capacidad negativa” (negative capability). El término ya me había entrado por los ojos y los oídos hacía tiempo, pero le presté poca atención, pensando “¿qué demonios es eso?”. Sin embargo, cuando di por casualidad con un diálogo entre dos investigadores (2), comprendí que se acerca al “poder de suspender el juicio definitivo” que yo mismo voy adquiriendo con la edad. No es nada de qué presumir; más bien, con un “sentimiento de pesar”, impregnado de dolor y de autocrítica, vislumbré que también podía tener un uso constructivo.
Tomemos la invasión rusa de Ucrania, la gran dificultad de estos últimos años. El discurso y el análisis prorrusos calan tan hondo que el mero hecho de escribir “invasión” provoca furiosas refutaciones, y mi propia visión de sentido común —que “un miembro permanente del Consejo de Seguridad de la ONU no debería invadir por la fuerza a un país vecino”, o que “una potencia nuclear que ha ratificado el Tratado de No Proliferación no debe amenazar con armas nucleares”— queda casi ahogada por voces que dicen: “Los culpables son la expansión de la OTAN hacia el este; es una guerra subsidiaria que Occidente hace librar a Ucrania”. Salvo por ser la mayor zona afectada por el accidente nuclear de Chernóbil (Chornobyl), Ucrania era un país del que apenas tenía conocimiento; en los meses posteriores a la invasión consulté cerca de un centenar de fuentes, y mi propia comprensión (3) no se tambalea; pero, como fue, al fin y al cabo, un estudio apresurado, y como hay demasiadas falsificaciones tanto en la información como en las imágenes y los vídeos para zanjar la cuestión de lo verdadero y lo falso, no tengo apetito de discutir. Al final, prestando oído a opiniones diversas, sin concluir que “mi propia visión es la correcta”, trato de escuchar las voces de los ciudadanos críticos que, en cualquier sociedad, resisten la corrupción y los desbordes del poder. Es decir, las voces de las personas comprometidas con las mismas acciones que yo mismo emprendería si estuviera en esa sociedad. Lo mismo vale para la reciente situación de Venezuela.
Dicho esto, “suspender el juicio” es difícil de distinguir de la indecisión o del abandono del diálogo. También en el caso de Ucrania, callar por completo no sirve sino a los propósitos de Putin-Rusia. Pero cuando grupo se enfrenta a grupo, o nación está a punto de chocar con nación, dejar de lado por un momento las conclusiones absolutas y prestar oído a voces diversas puede convertirse en una ocasión para hacer avanzar la situación. Y la capacidad negativa, como la fermentación, puede ayudar a gestar una nueva intuición que trascienda lo definitivo. ¿No habrá sido la capacidad negativa, desde antiguo, la vía regia de la buena diplomacia?
Por último, la clave de un constructivo “poder de suspender el juicio” es, creo, dejar en suspenso los estrechos cálculos de ganancia y pérdida. El interés privado, por supuesto, pero también el plausible “interés nacional” merecen cautela. Como terrícolas que trascendemos las fronteras, con un pensamiento y una acción que protejan los bienes comunes del “interés terrestre”, quiero conectar con una paz del siglo XXI, una que de otro modo parece a punto de hacer correr la historia en reversa.
Jun Hoshikawa
Jun Hoshikawa vive en Yakushima desde 1982. Además de trabajar en una amplia variedad de libros de autoría y traducción, fue Director Ejecutivo de la ONG ambiental internacional Greenpeace Japan, y es actualmente Representante Director de la Asociación de Interés Público Act Beyond Trust. Entre sus principales obras se encuentran Tamasai (Nanpō Shinsha), Democracia del alma (Tsukiji Shokan) y Navegante de las estrellas (Gentosha). Coautor de Hisen (No a la guerra), supervisado por Ryuichi Sakamoto (Gentosha); traductor de El Pueblo que Camina de P. Underwood (Shoeisha) y de Las edades de Gaia de J. Lovelock (Kosakusha); supervisor de la traducción de Chernobyl: consecuencias de la catástrofe de A. Yablokov y otros (Iwanami Shoten), entre otras.
До спільного блага, званого користю планети
Дзюн Хосікава (Jun Hoshikawa)
Коли я тільки збирався взятися за цей рукопис, від доньки мого давнього друга, який давно живе в Канаді, я дізнався про “Спадщинний шлях японських канадців” (Japanese Canadian Legacy Trail). Legacy зазвичай перекладається як “спадщина”, а trail — як “стежка” чи “прогулянковий маршрут”, але в цьому випадку йдеться про новий маршрут довжиною близько 60 км, що в’ється горами й озерами та поєднує ферми, музеї, різноманітні виставки місцевих жителів — місця, пов’язані з примусовим переселенням під час Другої світової війни понад 22 000 японців, які жили на тихоокеанському узбережжі провінції Британська Колумбія в західній Канаді, до внутрішніх таборів інтернування（1）. Цей маршрут увійшов до “Топ-20 місць у світі, які варто відвідати у 2026 році” британської BBC. Хоч я не раз думав про подібні табори інтернування японців у США, про канадські, на жаль, почув уперше.
“Створення миру = Peace Building” має, на мою думку, три фази: минулого, теперішнього та майбутнього. Згадане вище — це гарний приклад того, як розрахунок з минулим, примирення та пам’ять чудово втілюються у формі маршруту, а через досвід відвідування в теперішньому сприяють стримуванню воєн у майбутньому. Однак на це знадобилося 80 років, і країни-учасниці війни, включно з Японією, скоїли різноманітні помилки. І, на жаль, навчання історії не є чимось сталим — варто розслабитися, як його забувають, і помилки повторюються (звісно, з іншими елементами та умовами).
Останнім часом мене цікавить “негативна здатність” (negative capability). Цей термін уже певний час потрапляв мені на очі та слух, але я не приділяв йому особливої уваги, думаючи “що це таке?”. Однак, випадково прочитавши матеріал діалогу двох дослідників（2）, я зрозумів, що це близько до “сили відкласти твердження”, якої я набуваю з віком. Це не те, чим можна хвалитися, а радше “сором за себе” з усією гіркотою й самокритикою, але я невиразно усвідомив, що існує й конструктивне її застосування.
Візьмемо як приклад складну проблему останніх років — російське вторгнення в Україну. Проросійські висловлювання та аналізи такі вкорінені, що варто написати “вторгнення”, як на тебе посиплеться шалена критика, і мої загальні уявлення на кшталт “постійний член Ради Безпеки ООН не повинен здійснювати збройного вторгнення в сусідню країну” чи “ядерна держава, яка ратифікувала Договір про нерозповсюдження ядерної зброї, не повинна вдаватися до ядерних погроз” ризикують бути заглушеними голосами “винне розширення НАТО на схід, це проксі-війна, яку Захід веде руками України”. Окрім того, що це найбільш постраждалий від аварії на Чорнобильській АЕС регіон, я мав про Україну майже жодних знань, але за кілька місяців після вторгнення опрацював близько 100 джерел, і моє власне розуміння（3） не похитнулося; однак, оскільки це навчання нашвидкуруч, і інформації, зображень та відео так багато фейкових, що неможливо встановити істину, у мене не виникає бажання сперечатися. Зрештою, прислухаючись до різних думок, я намагаюся не стверджувати, що “моя точка зору правильна”, а слухати голоси критичних громадян, що чинять опір корупції та свавіллю влади в будь-якому суспільстві. Тобто голоси людей, які чинять дії, яких би й я вживав, якби був у тому суспільстві. Те ж саме стосується нещодавньої ситуації у Венесуелі.
Та все ж “відкладення тверджень” важко відрізнити від нерішучості чи відмови від діалогу. У випадку з Україною повне мовчання — це лише на руку Путіну й Росії. Однак, коли групи з групами, країни з країнами от-от зіткнуться, відкласти абсолютні твердження вбік і вислухати різноманітні голоси може стати поштовхом до руху ситуації вперед. До того ж, негативна здатність схожа на бродіння — вона може стати корисною для дозрівання нових інсайтів, що виходять за межі тверджень. Можливо, негативна здатність здавна була шляхом видатної дипломатії.
Нарешті, ключ до конструктивної “сили відкладення тверджень” — це, на мою думку, відкладення вузьких розрахунків вигоди та збитків. Не лише особисту користь і вигоду, а й переконливо звучний “національний інтерес” треба сприймати обережно. Як житель Землі, що виходить за межі державних кордонів, хочеться через роздуми та дії, що захищають спільне благо, зване “користю планети”, приєднатися до миру XXI століття, який ризикує рухатися проти течії історії людства.
Дзюн Хосікава (Jun Hoshikawa)
Живе на Якусімі з 1982 року. Паралельно з роботою над широким колом авторських і перекладних книг обіймав посаду виконавчого директора міжнародної екологічної НУО Greenpeace Japan, а нині є представником директора публічної корпорації Act Beyond Trust. Основні твори: Тамасай (Nanpō Shinsha), Демократія душі (Tsukiji Shokan), Мореплавець зірок (Gentosha). Співавтор збірки Хісен (Проти війни) під редакцією Рюїті Сакамото (Gentosha); перекладач «Мандрів тисячолітнього народу» П. Андервуд (Shoeisha) і «Вік Геї» Дж. Лавлока (Kosakusha); відповідальний редактор перекладу «Чорнобиль: наслідки катастрофи» А. Яблокова та ін. (Iwanami Shoten) та інші.