English /
한국어 /
Español /
Українська
The Self Is a Branch-Body of Nature
KiKi Watanabe (Mayuki Watanabe)
A World That Lost Its Color
A few years ago, I was at a university in California. I was supposed to be living the study-abroad life everyone envies. But my memory of that time is terribly murky. What reached my ears, riding the night wind, was the clamor of parties. From the room next door drifted the cloying smell of marijuana. In the morning, empty bottles would be set in front of that room; by night they had turned into bottles overflowing with cigarette butts. Days chased by a mountain of required courses I couldn’t care about and endless assignments. The projects I truly wanted to pour my passion into were put off, and before I knew it I had stopped going to class, spending my time just staring at the ceiling from my bed. Thinking I had been left behind by both the deep-blue sky and the cacti, I blamed all of that loneliness on my “environment.”
The First Lightning
What cut through those gloomy days was the first lightning. The trigger was the all-too-vivid confession of a man from the slums of the Philippines, whom I met on a dating app.
“To live, I had to pickpocket and steal. The sins I committed will not disappear.”
That voice, spoken haltingly, shook my spoiled spirit from its very roots. Merely because the place one happens to be born into differs, there are people who know no way to live other than as a criminal. Had I not been standing on the very foundation of the capitalist hierarchy they support, while—unaware of their existence—laughing arrogantly that “I got here by my own effort alone”?
Before him, I could not utter a word. What welled up from the depths of my throat was a fierce “I’m sorry.” The peace, the education, the life I enjoy are no more than things lent to me upon the existence of an enormous number of others. I keenly felt how foolish and how rude I had been, halting my steps and blaming my environment.
The Second Lightning
Carrying that shock, I stood on the savanna of Kenya. There the second lightning struck. There was a vast grassland where no economy or hierarchy built by humans existed—where only “burning life” was permitted. When I beheld the leaping mammals, a paradigm shift beyond reason occurred.
“Ah—my own existence is part of this world. I am connected even with these animals.”
We tend to grasp “self and world” as a dualistic “line,” but that is wrong. We are upon a vast “ring.”
If we break down the word “oneself” (jibun-jishin), it is a “branch-body” (bunshin) of “nature” (shizen). The self is not an independent individual, but a part temporarily branched off from nature, a “cog” in the vast mechanism called Earth. A cog, on its own, is feeble. But if even one is missing, the harmony of the whole collapses. The ocean, too, is made of single drops—this is exactly that. I am “being kept alive,” and at the same time, as one aid to sustaining the world, I am a being that “keeps alive.”
Noticing the Romance of Water Circling Through Space-Time!
The matter on Earth has neither increased nor decreased since 4.6 billion years ago; it keeps circulating, changing form. One day, gazing at the raindrops wetting my windshield on a rainy day, I thought:
“The rainwater before my eyes now may once have been snow on Everest, or that single glass of wine that Marie Antoinette loved.”
We are connected to everything, materially and temporally, across space-time. The molecules that make up my body, too, are “borrowings” delivered by way of countless lives. This overwhelming affirmation is, perhaps, the true meaning of “knowing oneself.”
The Sincerity of Using Up One’s Life
The answer to the question “what am I?” is no longer in the mirror. The self is the accumulation of others’ efforts, a branch-body of nature, one point on the ever-circulating ring of life.
To acknowledge how feeble a cog I am is by no means an empty thing. It is to gain the ultimate peace of mind that I am connected with everything. And it means to cast off arrogance and be wrapped in gratitude, love, and pride.
Offering gratitude to the countless connections that support me, I want to burn this life I have been lent to the very end. Receiving the rings up to now, I connect to the rings to come. That, I feel now, is the one and only, greatest sincerity of the existence called “myself” that I have found.
KiKi Watanabe (Mayuki Watanabe)
Born in Nagaoka, Niigata Prefecture. From Niigata University Attached Nagaoka Junior High School, she went on to UWC ISAK JAPAN, a boarding high school in Karuizawa. Active in the field of education since the age of 16. After attending Pitzer College in California, USA, she returned to Japan and founded a company. Drawing on her own experience, she runs a mentoring business for families of gifted children.
자기 자신이란 자연의 분신
KiKi Watanabe（渡邊眞雪）
색을 잃은 세계
몇 년 전, 나는 캘리포니아의 대학에 있었다. 누구나 부러워할 유학 생활을 보내고 있는… 줄 알았다. 그러나, 나의 당시의 기억은 심하게 흐릿하다. 밤마다 바람을 타고 귀에 들리는 것은 파티의 소란. 기숙사 옆방에서는 달콤한 마리화나 냄새. 아침, 그 방 앞에 빈 병이 놓여 있다고 생각하면, 밤에는 넘쳐나는 담배꽁초 병으로 변해 있는 것이다. 흥미가 안 가는 필수 과목의 산과, 끝이 보이지 않는 과제에 쫓기는 매일. 자기가 정말로 정열을 쏟고 싶은 프로젝트는 뒤로 미뤄지고, 어느새 등교 거부가 되어, 침대에서 천장을 바라보기만 하는 시간. 푸르스름한 하늘에도 선인장에도 뒤처졌다고 생각하고 있던 나는, 그 고독의 모든 것을 “환경”의 탓으로 돌리고 있었다.
첫 번째 번개
그런 우울한 나날을 가른 것이, 첫 번째 번개였다. 계기는, 매칭 앱에서 만난 필리핀의 슬럼 출신의 그가 이야기한, 너무나도 생생한 고백이다.
“살기 위해, 소매치기나 도둑질을 해야 했다. 내가 저지른 죄는 사라지지 않는다.”
말에 막히면서 이야기된 그 목소리는, 나의 응석받이의 정신을 근저부터 흔들었다. 우연히 태어나 떨어진 장소가 다를 뿐, 범죄자로서밖에 살아갈 방법을 모르는 사람들이 있다. 나는, 그들이 떠받치는 자본주의적 위계의 토대 위에 서면서, 그 존재에 무자각인 채로 “자기의 노력만으로 여기까지 왔다”고 오만하게 웃고 있던 것 아닌가.
그를 앞에 두고, 나는 한 마디도 발할 수 없었다. 목 안에서 치밀어 오른 것은, 맹렬한 “미안함”이다. 내가 누리고 있는 평화도 교육도 생명도, 엄청난 수의 타자의 존재 위에 빌려진 것에 지나지 않는다. 환경의 탓으로 발을 멈추고 있던 자기가 얼마나 어리석고, 실례였는지를 통감했다.
두 번째 번개
그 충격을 안고, 나는 케냐의 사바나에 섰다. 거기서 두 번째 번개가 떨어졌다. 거기에는, 인간이 만들어낸 경제도 위계도 존재하지 않는, 그저 “생명을 태운다”는 것만이 허락된 광대한 초원이 있었다. 약동하는 포유류들을 눈앞에 했을 때, 이치를 넘은 패러다임 시프트가 일어났다.
“아아, 자기라는 존재는, 이 세계의 일부이다. 이 동물들과도 이어져 있는 것이다.”
자주 “자기와 세계”를 이항 대립적인 “선”으로 잡기 쉽지만, 그것은 다르다. 우리는 거대한 “고리” 위에 있다.
“자기 자신(지분지신)”이라는 말을 분해하면, 그것은 “자(연)”의 “분신”이다. 자기란 독립된 개가 아니라, 자연에서 일시적으로 갈라진 일부이며, 지구라는 거대한 기구의 “톱니바퀴”이다. 톱니바퀴는, 그 단체로서는 무력하다. 그러나, 하나가 빠지면 전체의 조화는 무너진다. 큰 바다의 물도 한 방울부터 ─ 정말 이를 말하는 것이다. 나는 “살려지고 있다”와 동시에, 세계를 존속시키는 일조로서 “살리고 있다” 존재인 것이라 확신했다.
시공을 도는 물의 로망을 깨닫는다!
지구상의 물질은 46억 년 전부터 증감하지 않고, 형태를 바꾸어 순환을 계속하고 있다. 어느 날, 비 오는 날에 앞 유리를 적시는 물방울을 바라보며 생각했다.
“지금, 눈앞에 있는 빗물은, 일찍이 에베레스트의 눈이었을지도 모르고, 마리 앙투아네트가 사랑했던 그 한 잔의 와인이었을지도 모른다.”
우리는 물질적으로도 시간적으로도, 시공을 넘어 모든 것과 이어져 있다. 내 몸을 만드는 분자도, 셀 수 없는 생명을 경유하여 닿은 “빌린 것”이다. 이 압도적인 긍정감이야말로, 진정한 의미에서의 “자기를 안다”는 것이 아닐까.
생명을 다 쓴다는 성실함
“자기란 무엇인가”라는 물음에의 답은, 이미 거울 안에는 없다. 자기란, 타자의 노력의 집적이며, 자연의 분신이며, 순환을 계속하는 생명 고리의 한 점이다.
자기가 얼마나 무력한 톱니바퀴인지를 인정하는 것은, 결코 헛된 일이 아니다. 그것은, 모든 것과 이어져 있다는 궁극의 안심감을 얻는 것. 그리고, 오만함을 버리고, 감사와 사랑과 자긍심에 감싸이는 것을 의미한다.
나를 떠받쳐 주는 무수한 이어짐에 감사를 바치면서, 이 맡은 생명을 끝까지 다 태우고 싶다. 지금까지의 고리를 받고, 앞으로의 고리로 이어 간다. 그것이, 내가 발견한 “자기”라는 존재의 유일하고 최대의 성실함이라고 느끼고 있다.
KiKi Watanabe（渡邊眞雪）
니가타현 나가오카시 출신. 니가타대학 부속 나가오카 중학교에서 가루이자와의 전국 기숙제 고등학교 UWC ISAK JAPAN에 진학. 16세부터 교육 분야에서 활동. 미국 캘리포니아주 피처 칼리지(Pitzer College)에 진학 후 귀국하여 창업. 자신의 경험을 살려 영재 가정을 위한 동반 지원 사업을 전개 중.
El yo es un cuerpo-rama de la naturaleza
KiKi Watanabe (Mayuki Watanabe)
Un mundo que perdió el color
Hace unos años estaba en una universidad en California. Se suponía que vivía la vida de estudiante en el extranjero que todos envidian. Pero mi recuerdo de aquel tiempo está terriblemente turbio. Lo que llegaba a mis oídos, montado en el viento nocturno, era el estruendo de las fiestas. De la habitación de al lado se filtraba el olor empalagoso de la marihuana. Por la mañana, frente a esa habitación se dejaban botellas vacías; al caer la noche, se habían vuelto botellas rebosantes de colillas. Días perseguidos por una montaña de asignaturas obligatorias que no me importaban y deberes sin fin. Los proyectos en los que de verdad quería verter mi pasión se posponían y, antes de darme cuenta, dejé de asistir a clase, pasando el tiempo solo mirando al techo desde la cama. Pensando que el cielo azul intenso y los cactus también me habían dejado atrás, echaba toda esa soledad sobre mi “entorno”.
El primer rayo
Lo que cortó esos días sombríos fue el primer rayo. El detonante fue la confesión demasiado vívida de un hombre de los barrios marginales de Filipinas al que conocí por una aplicación de citas.
“Para vivir, tuve que robar carteras y robar. Los pecados que cometí no desaparecerán.”
Esa voz, pronunciada con dificultad, sacudió mi espíritu malcriado desde sus mismas raíces. Por la mera diferencia del lugar en que se nace, hay personas que no conocen otra forma de vivir que como criminales. ¿No había estado yo, sobre los cimientos mismos de la jerarquía capitalista que ellos sostienen, sin ser consciente de su existencia, riendo arrogantemente que “llegué hasta aquí solo por mi propio esfuerzo”?
Ante él no pude pronunciar palabra. Lo que brotó desde el fondo de mi garganta fue un feroz “lo siento”. La paz, la educación, la vida de las que disfruto no son sino cosas prestadas sobre la existencia de un enorme número de otros. Sentí agudamente lo necia y lo grosera que había sido, deteniendo mis pasos y echando la culpa a mi entorno.
El segundo rayo
Cargando con ese impacto, me planté en la sabana de Kenia. Allí cayó el segundo rayo. Había una vasta pradera donde no existía ni economía ni jerarquía construidas por humanos, donde solo se permitía “arder de vida”. Cuando contemplé los mamíferos saltando, ocurrió un cambio de paradigma más allá de la razón.
“Ah, mi propia existencia es parte de este mundo. Estoy conectada incluso con estos animales.”
Tendemos a captar “el yo y el mundo” como una “línea” dualista, pero eso está equivocado. Estamos sobre un vasto “anillo”.
Si descomponemos la palabra “uno mismo” (jibun-jishin), es un “cuerpo-rama” (bunshin) de “naturaleza” (shizen). El yo no es un individuo independiente, sino una parte temporalmente desprendida de la naturaleza, un “engranaje” en el vasto mecanismo llamado Tierra. Un engranaje, por sí solo, es débil. Pero si falta uno solo, la armonía del todo se derrumba. También el océano está hecho de gotas: es exactamente eso. Yo “estoy siendo mantenida con vida” y, al mismo tiempo, como una ayuda para sostener el mundo, soy un ser que “mantiene con vida”.
¡Notar el romance del agua que circula por el espacio-tiempo!
La materia en la Tierra ni ha aumentado ni ha disminuido desde hace 4.600 millones de años; sigue circulando, cambiando de forma. Un día, mirando las gotas de lluvia que mojaban mi parabrisas un día lluvioso, pensé:
“El agua de lluvia que está ahora ante mis ojos quizá fue alguna vez nieve en el Everest, o esa copa de vino que amaba María Antonieta.”
Estamos conectadas a todo, material y temporalmente, a través del espacio-tiempo. También las moléculas que forman mi cuerpo son “préstamos” entregados a través de incontables vidas. Esta afirmación abrumadora es, quizá, el verdadero significado de “conocerse a uno mismo”.
La sinceridad de agotar la vida
La respuesta a la pregunta “¿qué soy yo?” ya no está en el espejo. El yo es la acumulación de los esfuerzos de otros, un cuerpo-rama de la naturaleza, un punto en el anillo siempre circulante de la vida.
Reconocer cuán débil engranaje soy no es para nada algo vacío. Es obtener la paz mental última de que estoy conectada con todo. Y significa despojarme de la arrogancia y dejarme envolver por la gratitud, el amor y el orgullo.
Ofreciendo gratitud a las incontables conexiones que me sostienen, quiero quemar hasta el final esta vida que me han prestado. Recibiendo los anillos hasta ahora, me conecto con los anillos por venir. Eso es, siento ahora, la única y mayor sinceridad de la existencia llamada “yo misma” que he encontrado.
KiKi Watanabe (Mayuki Watanabe)
Nacida en Nagaoka, prefectura de Niigata. Desde la Escuela Secundaria Adjunta a la Universidad de Niigata en Nagaoka pasó al instituto de internado UWC ISAK JAPAN en Karuizawa. Activa en el campo de la educación desde los 16 años. Tras asistir al Pitzer College en California, EE. UU., regresó a Japón y fundó una empresa. A partir de su propia experiencia, desarrolla un negocio de acompañamiento para familias con hijos superdotados.
Я сам — це відгалуження природи
KiKi Watanabe（渡邊眞雪）
Світ, що втратив колір
Кілька років тому я була в каліфорнійському університеті. Я ніби й мала вести життя за кордоном, якому заздрить кожен… Однак мої спогади того часу страшно каламутні. Щовечора на вітрі до вух доносився шум вечірок. З сусідньої кімнати в гуртожитку — солодкуватий запах марихуани. Уранці перед дверима тієї кімнати стояли порожні пляшки, а ввечері вони перетворювалися на переповнені банки з недопалками. Кожен день — гора нецікавих обов’язкових предметів і нескінченні завдання. Проєкти, в які я справді хотіла вкладати пристрасть, відкладалися, і непомітно я перестала ходити на заняття, проводячи час, лише лежачи в ліжку й дивлячись у стелю. Думаючи, що мене обігнали і небесна синява, і кактуси, я звинувачувала у всій тій самотності “середовище”.
Перша блискавка
Те, що розрізало ці пригнічені дні, було першою блискавкою. Поштовхом стало надто живе зізнання хлопця з філіппінських нетрів, з яким я познайомилася через додаток для знайомств.
“Щоб вижити, я мусив красти й крастися. Гріх, який я скоїв, не зникає.”
Цей голос, що промовлявся із зашпорами, потряс мою примхливу душу до самих основ. Просто народилися випадково в різних місцях — і є люди, які знають лише як жити злочинцями. Хіба я не сміялася з гордістю “до цього я дійшла лише власними зусиллями”, стоячи на основі капіталістичної ієрархії, яку підтримують вони, не усвідомлюючи цього?
Перед ним я не могла вимовити жодного слова. У глибині горла піднялося страшне “вибачте”. Мир, освіта, життя, якими я насолоджуюся, — це лише позичене, що покладене на існування неймовірно великого числа інших. Я усвідомила, наскільки дурною і нечемною була, зупиняючись і звинувачуючи в усьому середовище.
Друга блискавка
З цим шоком я опинилася в саванні Кенії. Там вдарила друга блискавка. Там не було ні економіки, ні ієрархії, створених людиною — лише величезний степ, де дозволено лише “горіти життям”. Коли я побачила пульсуючих ссавців, відбувся зсув парадигми, що виходить за межі логіки.
“А, моє існування — це частина цього світу. Я з’єднана і з цими тваринами.”
Часто ми схильні розуміти “я і світ” як двійкове протистояння — “лінію”, але це не так. Ми перебуваємо на величезному “колі”.
Якщо розкласти слово “я сам” (jibun-jishin), то це “відгалуження” (bunshin) “природи” (shizen). Я — це не незалежна одиниця, а частина, що тимчасово відокремилася від природи, “шестерня” у величезному механізмі, який є Землею. Шестерня сама по собі безсильна. Однак якщо хоч одна випаде, гармонія цілого зруйнується. “І велика вода починається з краплі” — саме це. Я переконалася, що я “оживлена” і водночас існую як та, хто “оживляє”, допомагаючи зберегти світ.
Усвідомлення романтики води, що мандрує крізь час і простір!
Речовина на Землі від 4,6 мільярда років не зменшується й не збільшується, а продовжує циркулювати, змінюючи форму. Одного разу, дивлячись на краплі дощу, що змочують лобове скло, я подумала:
“Можливо, ця дощова вода перед очима колись була снігом на Евересті, а може, тим бокалом вина, який любила Марія Антуанетта.”
Ми і матеріально, і часово з’єднані з усім, переходячи через простір і час. І молекули, що складають моє тіло, — це “позичене”, що дійшло через незліченні життя. Це непомірне відчуття прийняття і є справжнім “пізнанням себе”.
Чесність “вичерпати життя”
Відповідь на питання “що таке я” вже не в дзеркалі. Я — це сума зусиль інших, відгалуження природи, точка на колі життя, що безперервно циркулює.
Визнати, наскільки я безсильна шестерня, — зовсім не марна справа. Це здобуття остаточного спокою — відчуття, що з’єднана з усім. І це означає скинути зарозумілість і бути огорнутою вдячністю, любов’ю та гордістю.
Складаючи подяку незліченним з’єднанням, що мене підтримують, я хочу до кінця вигоріти цим довіреним мені життям. Прийняти коло до цього й передати його колу далі. Це, як я відчуваю, — єдина й найбільша щирість існування, званого “я”, яку я знайшла.
KiKi Watanabe（渡邊眞雪）
Народилася в місті Нагаока, префектура Нієґата. З неповної середньої школи при Університеті Нієґата в Нагаоці вступила до школи-пансіону UWC ISAK JAPAN у Каруїдзаві. Активна в галузі освіти з 16 років. Після навчання в Pitzer College у Каліфорнії, США, повернулася до Японії і заснувала компанію. Спираючись на власний досвід, розвиває бізнес із супроводу сімей з обдарованими дітьми.