English /
한국어 /
Español /
Українська
Talking About Death, Yet Somehow the Will to Live Returns
— Perhaps the True Nature of Life’s Difficulty Was the Inability to Speak of Death —
When you hear “talking together about views of life and death,” what do you picture first?
Heavy. Scary. Ominous.
Such words probably come to mind for not a few people.
In fact, I am often told so. “Why are you doing something like that?” “It’s a heavy theme.” “Isn’t such a space frightening?”
But the “Café Time on Views of Life and Death” that I continue is a little different from such an image.
Rather than talking quietly, we laugh, sometimes cry, lean forward despite ourselves. In an air like chatting casually over tea at a café, somehow, talk one doesn’t usually speak comes out naturally. It is that kind of time.
For me, views of life and death are, for anyone of any standing, any age, a very fair theme—precisely because there is no right answer.
Of course, because the theme is “death,” words that make you flinch a little sometimes come up. That is exactly why I proceed carefully. I take pains to be considerate of one another. Whatever we usually talk about, whatever words we choose, there is a possibility of hurting someone.
If so, rather than falling silent so as “not to hurt,” how to nurture a relationship in which, when hurt, we can convey, forgive, and heal one another—that, I think, matters more.
Looking back, since childhood I had an interest in death: “What does it mean for a person to die?” I was drawn to picture books of the human body and to anatomy books; for me it was the same sensation as looking at picture books of the cosmos.
But when I spoke of death like that, I was often met with displeased faces—”ominous,” “don’t think strange things.”
Each time, I felt as if my interest in human beings themselves was denied, as if I myself was denied. Observing people and adapting to the situation, in order to be with others I came to prioritize behaving cheerfully and doing what pleases people. I was sensitive to the child who had become the one left out in the group. I thought it was adults who were producing the pitiable child.
Such a person as I now works as a facilitator and lecturer, specializing in career development, facilitation, and DEI (Diversity, Equity and Inclusion). It is the very position of “teacher” I had absolutely not wanted to become as a child.
You never know what will happen in life. That is exactly why the definition of career counseling I encountered in the early days of this work fit me so well.
“Career counseling is, from a developmental viewpoint, placing emphasis on the positive aspects of the individual—growth and adaptation—and supporting the individual so that they can function effectively and autonomously within their environment. It is to design a career through the development of one’s self-concept.”
This definition I want to cherish, unchanged, my whole life through—even should I, or anyone around me, face death.
“Death is something that, from the moment we are born, may come at any time.” I, my parents, my friends, everyone I am involved with—from the moment we meet, we live carrying the possibility of parting.
That is precisely why to speak of death is not to distance life. Today’s society feels accustomed to dividing people by standing, role, and rightness. Meanwhile, the places where one can safely set down one’s own weakness, anxiety, and not-yet-worded sensations have become startlingly few.
Since 2018, prompted by a friend’s death, I have opened such spaces little by little, and now hold them in various places, including with government. A space to talk, facing death, about what one wants to cherish in living. A dialogue prompted by an ending note. Imagining an exciting funeral, or taking a memorial photo.
Different as the themes are, what happens in the space is always similar. Laughter and tears mingle, and a warm, rich time flows. I think of it as an act of bringing the felt sense of being alive, and the wish to share feelings with someone, back to within arm’s reach.
I want to spread dialogue on views of life and death so everyone can talk casually—because it is a very human time of “thinking about how to live.”
“To speak of death is not to distance life.” Why I am so attached to “views of life and death” and keep opening these spaces—about the “reality” at its root, so personal and still wavering even now, I have written on note. Please take a look if you like.
Article link: the magazine My Son Took His Own Life, and Yet I Live, Laughing
Noriko Takemoto
Representative of Narrative Energy. A facilitator who holds “a walking power spot” as her motto, creating spaces for dialogue in corporations, government agencies, and educational settings. She handles numerous training programs and workshops that generate synergy from human connections. While serving as a part-time lecturer at several universities, she is also involved in regional partnerships and organizational reform. Fellow of the Japan Facilitators Association (former chairperson). She has supervised the book An Introduction to Facilitation. She hosts “Café Time on Views of Life and Death” and spreads dialogue that faces life and death head-on.
죽음의 이야기를 하고 있는데 왠지 살아가는 힘이 돌아온다
─ 살아가기 어려움의 정체는, 죽음을 말할 수 없는 것이었을지도 모른다 ─
사생관을 함께 이야기한다고 들으면, 당신은 무엇을 가장 먼저 떠올리시나요.
무겁다. 무섭다. 재수가 없다.
그런 말이 떠오르는 사람도, 분명 적지 않을 것이라 생각합니다.
실제로, 저도 자주 듣습니다. “왜 그런 걸 하고 있어?” “무거운 테마군요” “그런 자리, 무섭지 않나요?”
그러나, 제가 계속하고 있는 “사생관의 카페 타임”은, 그러한 이미지와는 조금 다릅니다.
조용히 함께 이야기한다기보다, 웃거나, 때로 눈물을 흘리거나, 그만 앞으로 몸을 기울이거나. 카페에서 차를 마시면서 가볍게 이야기하고 있는 듯한 공기 속에서, 왠지, 평소에는 입에 담지 않는 이야기가 자연스럽게 나옵니다. 그런 시간입니다.
저에게 있어 사생관은, 어떤 입장의 사람이라도, 어떤 연령의 사람이라도, 정답이 없기에 말할 수 있는, 매우 공평한 테마라고 생각하고 있습니다.
물론 “죽음”을 테마로 하고 있으므로, 약간 흠칫할 만한 말이 나올 때도 있습니다. 그렇기에 이야기를 정중히 진행합니다. 서로 배려하는 궁리를 하고 있습니다. 우리는 평소 어떤 이야기를 하고 있어도, 어떤 말을 골랐다 해도, 누군가에게 상처가 될 가능성이 있습니다.
그렇다면, “상처 주지 않도록” 입을 다물어 버리기보다, 상처받았을 때에, 서로 전하고, 서로 용서하고, 서로 치유할 수 있는 관계를 어떻게 키울지. 그쪽이 중요한 것이 아닐까 생각하고 있습니다.
되돌아보면, 저는 어린 시절부터 “사람이 죽는다는 것은, 어떤 것일까”라며 죽음에 흥미가 있었습니다. 사람과 몸의 도감이나 해부의 책에 끌리고, 그것은 우주의 도감을 보는 것과, 제 안에서는 같은 감각이었습니다.
그러나, 그러한 죽음의 이야기를 하면, “재수가 없다” “이상한 것을 생각하지 마”라며, 싫은 얼굴을 당하는 일이 많이 있었습니다.
그때마다, 인간 그 자체에의 흥미를 부정당한 듯한 기분이 들어, 자기 자신을 부정당한 것처럼도 느끼고 있었습니다. 사람을 관찰하여 장에 맞추면서, 누군가와 함께 있기 위해, 밝게 행동하기, 사람이 기뻐할 일을 우선하게 되어 갔습니다. 주위의 외톨이가 되어 있는 어린이에게는 민감했습니다. 가엾은 아이를 낳고 있는 것은 어른이라고, 생각하고 있었습니다.
그런 제가 지금, 캐리어 개발이나 퍼실리테이션, DEI(Diversity, Equity and Inclusion)를 전문으로, 퍼실리테이터나 강사라 불리는 일을 하고 있습니다. 어린 시절에는, 절대로 되고 싶지 않다고 생각하던 “선생님”이라 불리는 입장입니다.
인생 무엇이 일어날지 모르네요. 그렇기에 이 일의 초기에 만난, 캐리어 카운슬링의 정의가 매우 잘 맞았습니다.
『캐리어 카운슬링이란, 발달적 시점에 서서, 성장과 적응이라는 개인의 적극적 측면에 강조점을 두고, 개인이 환경 속에서 효과적이고 자율적으로 기능할 수 있도록 지원하는 것. 자기 개념의 개발을 통해 캐리어 형성을 도모하는 것.』
저는 이 정의는, 살아 있는 동안 줄곧, 비록 자기나 주위의 누구나가 죽음을 앞두었다 해도, 변함없이 변함없이 소중히 하고 싶다고 생각하고 있습니다.
『죽음은, 태어난 순간부터, 언제 찾아올지 모르는 것입니다.』 저도, 부모도, 친구도, 관계되는 사람도, 만났음과 동시에, 이별의 가능성을 안고 살고 있습니다.
그렇기에, 죽음을 말하는 것은, 삶을 멀리하는 것이 아닙니다. 지금의 사회는, 입장이나 역할, 옳음으로 사람을 나누는 데 익숙해져 있는 듯이 느낍니다. 그 한편으로, 자기의 약함이나 불안, 아직 말이 되지 않는 감각을, 안심하고 내밀 수 있는 장소는, 놀랄 만큼 적어지고 있습니다.
저는 2018년부터 친구의 죽음을 계기로 조금씩 자리를 열고, 지금은 행정을 포함하여, 다양한 장소에서 실시하고 있습니다. 죽음을 응시하고, 무엇을 소중히 살고 싶은지를 말하는 자리. 엔딩 노트를 계기로 한 대화. 두근거리는 장례를 생각해 보거나, 영정을 찍어 보거나.
테마는 달라도, 자리에서 일어나고 있는 것은, 언제나 비슷합니다.
웃음과 눈물이 섞이고, 따뜻하고, 풍요로운 시간이 흐릅니다.
저는, 살아 있는 실감이나, 누군가와 감정을 나누고 싶다는 마음을, 한 번 더, 손 닿는 곳에 실감을 되찾는 행위라고 생각하고 있습니다.
사생관의 대화를 가볍게 모두가 이야기할 수 있도록 넓혀 가고 싶다. “어떻게 살지를 생각한다” 매우 인간다운 시간이기에.
“죽음을 말하는 것은, 삶을 멀리하는 것이 아닙니다.” 제가 왜, 이렇게나 『사생관』을 고집하고, 자리를 계속 열고 있는지. 그 근저에 있는, 너무나도 개인적이고, 지금도 계속 흔들리고 있는 저의 『실제』에 대해 note에 썼습니다. 괜찮으시면 봐 주세요.
기사 링크: 매거진 『아들이 자사, 그래도 웃으며 살고 있다』
다케모토 노리코（竹本 記子）
나라티브 에너지 대표. “움직이는 파워스폿”을 내걸고, 기업·행정·교육 현장에서 대화의 장 만들기를 하는 퍼실리테이터. 사람과 사람의 관계에서 시너지를 낳는 연수나 워크숍을 다수 다루고 있다. 각 대학에서 비상근 강사를 맡는 한편, 지역 연계나 조직 개혁에도 관여한다. NPO법인 일본 퍼실리테이션 협회 펠로우(전 회장). 저서 감수에 『퍼실리테이션 초입문』. “사생관의 카페 타임”을 주최하며, 생명과 마주하는 대화를 넓히고 있다.
Hablando de la muerte, y sin embargo, la fuerza de vivir regresa
— Quizá la verdadera naturaleza de la dificultad de la vida era la incapacidad de hablar de la muerte —
Cuando oyes “hablar juntos de las visiones de la vida y la muerte”, ¿qué imaginas primero?
Pesado. Aterrador. De mal agüero.
Tales palabras probablemente vienen a la mente de no pocas personas.
De hecho, a menudo me las dicen: “¿Por qué haces algo así?”, “Es un tema pesado”, “¿No da miedo ese espacio?”.
Pero el “Tiempo de Café sobre Visiones de la Vida y la Muerte” que continúo es un poco distinto de esa imagen.
Más que hablar en silencio, reímos, a veces lloramos, nos inclinamos a pesar nuestro. En un aire como charlar de manera casual frente a un té en un café, de algún modo brota con naturalidad la conversación que normalmente no se habla. Es esa clase de tiempo.
Para mí, las visiones de la vida y la muerte son, para cualquier persona de cualquier condición, de cualquier edad, un tema muy justo: precisamente porque no hay respuesta correcta.
Por supuesto, como el tema es “la muerte”, a veces surgen palabras que te hacen sobresaltarte un poco. Por eso mismo lo conduzco con cuidado. Hago esfuerzos por considerarnos unos a otros. Por mucho que hablemos siempre, por mucho que escojamos las palabras, hay posibilidad de herir a alguien.
Si es así, en lugar de callar para “no herir”, cómo nutrir una relación en la que, cuando uno hiere, podamos transmitir, perdonar y sanar unos a otros: eso, creo, importa más.
Mirando atrás, desde la infancia tenía interés por la muerte: “¿Qué significa que una persona muera?”. Me atraían los libros ilustrados sobre las personas y el cuerpo, y los libros de anatomía; para mí era la misma sensación que mirar los libros ilustrados del cosmos.
Pero cuando hablaba así de la muerte, a menudo me topaba con caras de disgusto: “de mal agüero”, “no pienses cosas raras”.
Cada vez sentía como si se negara mi interés mismo por los seres humanos, como si se me negara a mí misma. Observando a la gente y adaptándome a la situación, para estar con los demás, llegué a priorizar el comportarme alegremente y a hacer lo que agrada a la gente. Era sensible al niño que se había quedado al margen del grupo. Pensaba que eran los adultos quienes producían al niño digno de lástima.
Tal persona como yo trabaja ahora como facilitadora y conferenciante, especializada en desarrollo de carrera, facilitación y DEI (Diversity, Equity and Inclusion). Es la mismísima posición de “maestra” que de niña no quería en absoluto llegar a ser.
Nunca se sabe qué ocurrirá en la vida. Por eso mismo, la definición de orientación de carrera con la que me topé en los primeros días de este trabajo me encajó tan bien.
“La orientación de carrera es, desde un punto de vista del desarrollo, poner énfasis en los aspectos positivos del individuo —el crecimiento y la adaptación— y apoyar al individuo para que pueda funcionar de forma efectiva y autónoma dentro de su entorno. Es diseñar una carrera a través del desarrollo del propio autoconcepto.”
Esta definición quiero atesorarla, sin cambios, toda mi vida, aunque yo, o cualquiera a mi alrededor, enfrente la muerte.
“La muerte es algo que, desde el momento en que nacemos, puede llegar en cualquier momento.” Yo, mis padres, mis amigos, todas las personas con quienes me relaciono: desde el momento en que nos conocemos, vivimos cargando con la posibilidad de la despedida.
Por eso mismo, hablar de la muerte no es alejar la vida. La sociedad de hoy se siente acostumbrada a dividir a las personas por posición, papel y corrección. Mientras tanto, los lugares donde uno puede depositar con seguridad la propia debilidad, ansiedad y las sensaciones aún sin palabras se han vuelto sorprendentemente pocos.
Desde 2018, impulsada por la muerte de una amiga, he abierto tales espacios poco a poco, y ahora los celebro en diversos lugares, incluido con el gobierno. Un espacio para hablar, ante la muerte, sobre qué se quiere atesorar al vivir. Un diálogo impulsado por una nota de despedida. Imaginar un funeral emocionante o tomar una foto memorial.
Por más distintos que sean los temas, lo que ocurre en el espacio es siempre similar. Risas y lágrimas se mezclan, y fluye un tiempo cálido y rico. Lo pienso como un acto de traer la sensación sentida de estar vivo, y el deseo de compartir sentimientos con alguien, de vuelta al alcance de la mano.
Quiero difundir el diálogo sobre las visiones de la vida y la muerte para que todos puedan hablar con naturalidad: porque es un tiempo muy humano de “pensar cómo vivir”.
“Hablar de la muerte no es alejar la vida.” Por qué estoy tan apegada a las “visiones de la vida y la muerte” y sigo abriendo estos espacios: sobre la “realidad” en su raíz, tan personal y aún vacilante incluso ahora, lo he escrito en note. Por favor, échale un vistazo si quieres.
Enlace al artículo: la revista Mi hijo se quitó la vida, y, sin embargo, vivo riendo
Noriko Takemoto
Representante de Narrative Energy. Facilitadora que esgrime el lema “un punto de energía que se mueve”, creando espacios para el diálogo en empresas, administraciones públicas y entornos educativos. Se ocupa de numerosos programas de formación y talleres que generan sinergias a partir de las relaciones entre personas. Mientras ejerce como profesora a tiempo parcial en varias universidades, también se involucra en asociaciones regionales y reforma organizacional. Miembro de la Japan Facilitators Association (ex presidenta). Ha supervisado el libro Introducción a la Facilitación. Dirige el “Tiempo de Café sobre Visiones de la Vida y la Muerte” y difunde el diálogo que hace frente a la vida y la muerte.
Хоч і говоримо про смерть чомусь повертається сила жити
─ Можливо, суть труднощів у житті — те, що ми не можемо говорити про смерть ─
Коли чуєте “розмовляємо про погляд на життя й смерть”, що ви уявляєте найперше?
Важко. Страшно. Поганий знак.
Думаю, чимало людей мають саме такі слова.
Насправді мені часто кажуть: “Чому ти цим займаєшся?” “Важка тема, правда?” “Хіба не страшно бути в такому просторі?”
Однак “кав’ярняний час про погляд на життя й смерть”, який я веду, трохи відрізняється від такого образу.
Не стільки тихо розмовляємо, скільки сміємося, часом плачемо, мимоволі нахиляємося вперед. У повітрі, ніби розмовляємо невимушено за чашкою чаю в кав’ярні, чомусь природно виходять ті розмови, які зазвичай не вимовляємо. Такий час.
Для мене погляд на життя й смерть — це дуже справедлива тема, про яку можна говорити саме тому, що немає правильної відповіді, незалежно від статусу чи віку.
Звісно, оскільки тема “смерть”, часом виникають слова, що трохи лякають. Саме тому я веду розмову обережно. Ми вигадуємо способи піклуватися одне про одного. Хоч би що ми говорили в повсякденному житті, хоч би які слова обирали, для когось є можливість бути травмованим.
Тоді, замість того щоб мовчати, “щоб не поранити”, я думаю, важливіше виплекати стосунки, в яких ми, коли поранені, можемо одне одному сказати, простити, зцілити.
Озираючись назад, я з дитинства цікавилася смертю — “що це таке, коли людина помирає”. Мене вабили атласи людей і тіла, книги з анатомії, і це для мене було таким самим відчуттям, як дивитися атлас всесвіту.
Однак коли я говорила про такі речі про смерть, часто стикалася з невдоволеними обличчями: “поганий знак”, “не думай про дивне”.
Щоразу мені здавалося, що заперечують мій інтерес до самої людини, і ніби заперечують саму себе. Спостерігаючи людей і пристосовуючись до простору, заради того, щоб бути з кимось разом, я почала надавати перевагу веселому виглядові й тому, що тішить інших. Я була чутливою до дітей-одинаків у колективі. Я думала, що це дорослі породжують жалюгідних дітей.
Така я зараз як спеціалістка з кар’єрного розвитку, фасилітації, DEI (Diversity, Equity and Inclusion), займаю позицію, яку називають фасилітаторкою чи викладачкою. Позицію “вчителя”, якою в дитинстві я ні за що не хотіла стати.
У житті ніколи не знаєш, що станеться, чи не так? Саме тому означення кар’єрного консультування, з яким я зустрілася на початку цієї роботи, дуже мені пасувало.
“Кар’єрне консультування — це з розвиваючої перспективи з акцентом на активних аспектах особистості — зростанні та адаптації — підтримка того, щоб особистість могла ефективно й автономно функціонувати в середовищі. Через розвиток Я-концепції сприяти формуванню кар’єри.”
Це визначення я хочу й надалі цінувати все життя, навіть якщо я сама чи хтось довкола стоятиме перед смертю.
“Смерть — це те, про що з моменту народження невідомо, коли вона прийде.” І я, і батьки, і друзі, і ті, з ким маємо стосунки, ми з моменту зустрічі живемо, несучи можливість розставання.
Саме тому говорити про смерть не означає віддаляти від життя. Сучасне суспільство, як я відчуваю, звикло розділяти людей за статусом, ролями, правильністю. З іншого боку, місць, де можна спокійно покласти власну слабкість, тривогу, відчуття, що ще не стали словами, — стає на диво мало.
З 2018 року, після смерті подруги, я потроху відкриваю простори, і зараз їх проводжу в різних місцях, включно з адміністрацією. Простір, де, дивлячись смерті в очі, розмовляємо, що хочемо берегти в житті. Діалог, що починається від записника спадку. Думаємо про похорон, від якого тремтить серце, фотографуємо посмертний портрет.
Хоч теми різні, те, що відбувається в просторі, завжди подібне.
Сміх і сльози перемішуються, тече тепло й насичений час.
Я думаю, що це дія повернути в зону досяжності відчуття того, що живеш, і бажання поділити з кимось почуття.
Я хочу поширити, щоб діалог про погляд на життя й смерть міг легко вестися всіма. Бо це дуже людський час “думати, як жити”.
“Говорити про смерть не означає віддаляти від життя.” Чому я так настирливо тримаюся за “погляд на життя й смерть” і продовжую відкривати простори, я написала на note про власну надто особисту, що і досі коливається, “правду”, що лежить в основі. Якщо хочете, ознайомтеся.
Посилання на статтю: журнал “Син наклав на себе руки, і все ж я живу, посміхаючись”
Норіко Такемото
Представниця Narrative Energy. Фасилітаторка під девізом “рухоме місце сили”, яка створює простори для діалогу на підприємствах, в адміністраціях та навчальних закладах. Веде численні тренінги та воркшопи, що породжують синергію зі стосунків між людьми. Викладає неповний робочий час у кількох університетах, а також бере участь у регіональному партнерстві та організаційних реформах. Фелоу NPO “Японська асоціація фасилітаторів” (колишня голова). Є науковим редактором книги “Вступ до фасилітації”. Веде “Кав’ярняний час про погляд на життя й смерть” і поширює діалог, що дивиться у вічі самому життю й смерті.